Місце

Початок кожної нової роботи для мене - як крок у невідоме. Навіть якщо здається, що все ніби добре прораховано і бачиш кінцевий результат, у процесі роботи з‘являється дещо неочікуване.

Під час роботи, в першу чергу, шукаю відповіді на поставлені питання.

Розмірковую про цінність часу, нову нормативність у мистецтві, нові художні інституції. Мала намір зробити роботу, яка наштовхує на роздуми однаково як професіоналів, так і пересічних глядачів: що є видимим і що очевидним.  

Я із зацікавленням та іноді здивуванням спостерігаю як під час роботи виникає багатошаровість змісту проекту. Нажаль, не можу сповна прослідкувати взаємодію усіх складових мистецького проекту -  як то час, місце, контекст тощо, на межі яких і виникає сенс. Кожна, навіть дуже маленька, непомітна з першого погляду деталь додає свою дещицю у формування змісту. Те, що презентація проекту буде відбуватися протягом одного вечора – заплановано, проте відносини двотижневої праці та кількагодинного показу не були мною передбачені. Як і те, що олівці, якими я малювала – столярні, куплені в магазині будівельних матеріалів, це ніби додає художнику якості будівничого, а не просто декоратора. І звичайно, те, що ця робота виконана у приміщенні, яке нині знаходиться у стані невизначеності: вже не колишня інституція – і ще не нова інституція.

Зазначаючи можливість нового в стінах інституції яка має свою передісторію, я вказую на важливість цілісності, цінності історичного досвіду в побудові сучасного. Саме мистецька інституція як світ суспільних відносин не повинна бути незмінною, закам‘янілою структурою. Те, чим вона є, якою вона буде залежить від нас. Але де ж ці інституції в Україні? Чи вже не занадто мистецтво у нас виключене із соціального життя? Тож інституційна робота має бути направлена на діяльність з аналізу, періодизації, архівації і, звичайно, в першу чергу, освітню.

Як на мене у наш час довготривалі проекти, відносини стають дуже важливими. Творення – це процес, який передбачає постійність, вірність ідеї, відповідальність автора, обіцянку тривалості. Тільки велика наполегливість, віра можуть допомогти проектному типу мислення укорінитися в «українському мистецькому болоті». Поодинокі проекти, що впроваджують у простір нові ідеї, сенси, інформацію, постійно грузнуть у його м‘якому ґрунті невизначених етичних  цінностей. Чути лише галас, вигуки, що не оформлюються у чіткі, змістовні фрази. Художники у більшості своїй граються пустими словотвореннями. Деякі нові ініціативи, здається, схожі на «подєлки», створені поза «важливими» справами.                                                                                                                                                                Моє відчуття страху на початку нової роботи підживлюється думкою про сприйняття моєї діяльності більшістю людей як абсурдної. Між тим, чи не є більш безглуздим, наприклад, безкінечне виробництво художньої продукції з невизначеними цінностями. Випуск творців саме такої «продукції» поставлено на конвеєр в сучасній академічній школі України.

Знаю на своєму досвіді, що після такого 10-ти річного навчання в українських художніх навчальних закладах не легко погодитись з тим, що сутність мистецтва не закінчується умінням просто гарно малювати. Одне із завдань мистецтва - постійно розхитувати закам‘янілості та розширювати кордони.

Усвідомлення обмеженості своїх можливостей впливати на сучасні процеси, рухає мною при пошуках нових форм дієвості мого мистецтва. Чому боюсь поверховості? Може тому, що художник, в першу чергу, - громадянин. 

Лада Наконечна   


>Місце/Place