“Виставка” Лади Наконечної розглядає способи посередництва сучасного мистецтва в заданих ідеологічних та просторових умовах мистецької інституції. Задумана, в першу чергу, як частина нової дослідницької платформи PinchukArtCentre та проекту «Переосмислення», робота розглядає сукупність питань, пов’язаних з методами та механізмами візуальної репрезентації. Крім того, вона досліджує своє власне становище в межах численних інституційних наративів.

Ці наративні лінії стосуються архіву, тематичної виставки та колекції, і відповідають потребі та меті виявити «тяглість традиції в контексті перерваності історії українського мистецтва» – нагальне завдання, яке взяли на себе кілька мистецьких інституцій у країні.

Останній зал четвертого поверху PinchukArtCentre – «Виставка» Лади Наконечної – є водночас простором та експонатом. Або навпаки комплексною інсталяцією, втіленою за правилами інституції. “Виставка” включає фрагменти та цитати ранніх робіт художниці, які позбавляються свого попереднього контексту, та разом із додатковими елементами трансформуються у нові конфігурації. “Залишки” історії самої художниці демонструються глядачу, хоча їхня форма залишається незавершеною. Мистецькі спекуляції Лади Наконечної вказують на лакуни, модифікації та маніпуляції як невід’ємні частини процесу конструювання історії. Її інтервенції бентежать, виводять глядача із зони комфорту, збивають з пантелику з метою спровокувати та засвідчити його або її участь.

Інсталяція включає три масивні діагональні стіни, в яких зібрано інституційні записи: нотатки, замальовки, фотографії та плани. Всі вони відсилають до передумов створення виставки, що охоплює бюджет, інституційну програму та розробку простору. Включаючи архівні матеріали в основу своєї роботи, Лада Наконечна ставить акцент на біполярній природі архіву, яку Хел Фостер описав як «знайдений однак сконструйований, фактичний однак фіктивний, публічний однак приватний»1. Це відповідає численним, але одночасно вибірковим, способам збирання, читання, інтерпретування та виявлення як першоджерела, так і просторових обставин передачі візуальних повідомлень, а також соціальних і політичних середовищ, в яких вони з’являються.

Наконечна підриває поняття об’єктивності та прозорості, характерних для документальних форм репрезентації. Це проявляється через включення в експозицію секції зі шпалерами: частина з них імітує відомий шаблон (шар прозорості) у графічному редакторі Photoshop, частина включає багатошаровий набір фрагментованих зображень, а третя частина – чисту поверхню паперу для фотографій із зображеними на ній кількома точками освітлення.

Звідси, прозорість стосується не тільки порядку проведення дій, але також способу сприйняття. Вона фактично змінює процес сприймання від пасивного «дивлюсь на» на активне «дивлюсь крізь» зображення. Прозорість як така більше не є ексклюзивною відповідальністю вповноважених осіб, а навпаки – заохочує інших учасників заявити про свої права та підключитись до діалогу.

Ключовими для роботи є два дверних вічка, вмонтованих в стіни експозиційного простору. Один з них спрямовує погляд глядача за межі PinchukArtCentre, в той час як інший пов’язує з сусіднім простором, де демонструється виставка колекції PinchukArtCentre. Така інтервенція підкреслює динаміку між мистецтвом, що передається за посередництвом таких агентів як галереї, куратори та колекціонери, та завдяки художнім практикам, що виходять за межі формальних інституцій, для того, щоб взаємодіяти напряму із соціальною сферою. Подібне поле для діалогу між елітарним способом існування мистецтва та його дотичністю до соціальної та політичної сфер властиве не лише індивідуальній практиці Лади Наконечної, але й її колективній роботі у групі Р.Е.П. Остання піднімає питання, пов’язані з мистецтвом не тільки, як рушійною соціальною силою та його здатністю піддавати сумніву й впливати на соціальні ієрархії та поведінки, але й з його критичним потенціалом в межах владних структур, які стоять за інституцією.

У спробах визначити своє місце в контексті розглянутої інституційної системи, Лада Наконечна вказує на гравітаційний центр «Виставки». Прості геометричні розрахунки повертають відвідувача назад до сусідньої зали, в якій представлено твори з колекції. Саме там знаходиться розмітка та переосмислюється зв’язок між простором та його контекстом. Об’єкт у вигляді плану зали «Виставка» виконує функцію візуального посилання, що пов’язує два простори. Він cпрацьовує як примітка у тексті, що відсилає до інших контекстів, в цьому випадку – просторових та інституційних меж, між якими вибудовується структура виставки. Така скромна інтервенція вказує на точку зіткнення історії та теперішнього, висуваючи історію вперед (в крайньому випадку на деякий час).

Анна Смолак

1 After Sue Breakell, http://www.tate.org.uk/download/file/fid/7288 

[i] After Sue Breakell, http://www.tate.org.uk/download/file/fid/7288